Прощання! Навіки! О Боже!

ПРОЩАННЯ!

Спустошує мозок сумʼяття бліде…

Чи чуєш Ти, Боже, мольбу і благання?

Як можна забрати життя молоде?

Біль втрати рве душу — змиритись несила!

Невже всім надіям безжальний кінець?    

Чом куля ворожа навіки скосила?

Де горю людському й стражданням вінець?

Михайлик, Мішаня його називали

Колеги та друзі, усім був як брат.

Студенти любили, завжди поважали.

Він — честь наша, совість, сміливець-солдат.

Він щиро любив коледжанську родину,

Здавалось, весь світ пригорнути хотів.

У горі залишив батьків і дружину,

Порадника й друга не стало в братів.

Привітний, усміхнений, щирий, пригожий.

Завжди вигравала веселка в очах…

Порядний і добрий — на Ангела схожий.

Ми з ним поговорим тепер тільки в снах.

Він житиме вічно в серцях наших юних,

У памʼяті друзів, знайомих, колег…

Вічна памʼять нашому викладачу, українцю-патріоту, воїну-захиснику Мацелику Михайлу Михайловичу!

Автор вірша —

студент Факультетету фінансів та цифрових технологій

Олександр Тихий