Що робити, якщо в автобусі не вистачає місця сісти зі своїми? Правильно, проситися до когось підсісти. І це такі чудові моменти фестивалю, коли ти, вибачаючись, підходиш до когось, питаєш, чи можна до них, а тобі радо посуваються та поплескують по вільному місці.
Фестивальною дорогою мене прихистили Чернівці. Не місто, звичайно, а делегація. Відкриті, щасливі та неймовірно гостинні. Встигли навіть припросити в гості, розпитати про навчання в університеті, журналістику і просто склали балакучу компанію на всі 50 км шляху.
Взагалі фестивальний автобус – це торбинка маленьких неймовірностей. Саме тут можна почути історії, які бентежать молоді серця. Ну, або просто віддати найдорожче – зарядку для телефона дівчинці, що сидить перед тобою і нервує через розряджену батарею. Про інші моменти, миті, фрази, образи, ідеї – обов’язково напишу… Потім… Колись…

Владислава ХЛЮСТ

Чи є у вас хобі, якому ви приділяєте багато часу? А ось наша героїня, Анастасія Зазуляк, уже п’ять років щоденно спостерігає за перехожими. Вона – фотожурналіст. Її натхнення – люди. Особистості, яких ми не завжди помічаємо в повсякденному житті, Анастасія розглядає через об’єктив камери. Крізь об’єктив вона помічає найменші деталі.
У свої дев’ятнадцять юна й амбітна дівчина має велику колекцію фото, неодноразову участь і перемоги в конкурсних виставках. Колекцію її здобутків доповнило перше місце в номінації «Фоторобота» на цьогорічній «Прес-весні»
Фестиваль, про який ще рік тому юна фотографиня нічогісінько не чула, сьогодні приніс перше місце.
Анастасія зізнається, що не планує пов’язувати своє майбутнє з професією журналіста, вона обрала правничий напрям. Проте зраджувати своєму захопленню не збирається. Адже стільки років праці не можна згаяти!
По секретику для «Ірпінь Time» дівчина розповіла про майбутню дебютну персональну фотовиставку, яка відкриється через кілька днів у рідному місті Тернопіль.
Завдяки керівнику «Станції юних техніків» Василю Стришку наша героїня сьогодні знаходиться тут, серед таких самих, закоханих у свою справу.
Ось тут і зараз вона робить ще одну, чергову добірку фото для портфоліо. І, звісно, ділиться секретами вдалих та неповторних кадрів. Анастасія впевнена, що найкращі, «живі» світлини створюються випадково. Коли люди не знають про зйомку. Вони залишаються розкутими, показують всі сторони свого характеру, розкривають свої таємниці лише одним поглядом. За це вона обожнює фоторепортаж: за непідроблені емоції, справжні обличчя, без гриму.
Працювати з людиною, що готується до фотосесії, складніше. Настя пояснює це тим, що на фото, як і в житті, усі хочуть бути кращими, ніж є насправді. Такі знімки виходить ніби «мертвими». Вони не мають тих барв справжніх, підловлених емоцій. Іноді люди виглядають спотворено, немов ляльки.
Попри закоханість у справу, Анастасія не любить фотографуватися. «Я волію бути поза кадром», – скромно зауважує фотограф.
Проте чому, так і не пояснює. Можливо, боїться, що камера розкриє всі її таємниці? А можливо, її подобається бути «сірим кардиналом», котрий керує процесом, не розкриваючи палітри свого вибухового характеру.

Студенти-журналісти вираховують прихід весни не за котами, не за сезонною алергією, а за запрошенням на острів щастя, цікавих людей, праці та безсонних ночей під назвою «Прес-весна на Дніпрових схилах».
В Е С Н А. Якщо ви запитаєте, з чим асоціюється у нас ця прекрасна пора року, то ми безсумнівно скажемо що з «Прес-весною». А знаєте чому? Бо після довгої зимової сплячки пробудитися допомагає тільки «чарівний пендель» у безперервній праці, морі натхнення та широкого асортименту захопливих особистостей.
Фестивалю, чому ти такий тендітний? Твій стовбур схиляється до землі з кожним поривом вітру, але він не в змозі перегнути чи зламати тебе. Знаєш, ти нагадуєш нам кульбабку. Щороку ти розквітаєш і постаєш у новому обличчі. Та й не тільки! Ти повсюди ростеш з приходом весни, де є хоч клаптик журналістської землі та світить їхнє сонечко. Ти ростеш у кожному з них, хто хоч раз побачив тебе. Здається, це назавжди.
Кажуть, що коли ти був молодим, то був нереально цікавим. Твоя жовтенька голівка ніби тягнулася до сонечка. По секрету: ти досі схожий на сонечко. Своїм яскравим сонячним кольором ти затьмарюєш всі інші фестивалі, недарма тебе обрало так багато школярів та студентів! Твої жовті пелюсточки дивляться в різні сторони, ніби підказуючи: «Оберіть нас, ми найкращі!». І це правда. Ми розуміємо, роки беруть своє, ти вже майже дорослий, але ти не втрачаєш дух авантюризму, як же ти пахнеш, такий ніжний і пухнастий! Варто подути вітру – і маленькі парашутики понесуть насіння в різні сторони.
Так і з твоїми номінантами. Важко уявити, скільки талановитих людей ти бачив, а скільком ти допоміг знайти себе чи зробити крок назустріч мрії. Аж ціле парашутне поле. Це точно. Можеш бути впевнений, що ніякі шкідники тепер тобі не завадять гармоніювати з навколишнім світом, ти захищений своїм насінням. Своїми дітьми.
Квіти – це прикраса природи, а «Прес-весна на Дніпрових схилах» – це окраса нашої весни. Наш особистий сповіщувач, що час плідної праці – запилення кульбаб, а далі – солодкий мед та час релаксу.

Соромно зізнаватися, але до навчання в університеті я навіть і не підозрювала, що існують журналістські фестивалі, такі як «Прес-Весна на Дніпрових схилах». І для мене звістка про нього була чимось з розряду «ого, вау!» Тому від фестивалю я очікую:
1. Неймовірної атмосфери.
Фестиваль – це те, що повинно дарувати радість та натхнення, сповнювати новими силами. Фестиваль – це час, якого з нетерпінням чекаєш та неймовірно сумуєш по його закінченню.
2. Цікавих знайомств.
Велика кількість учасників скільки говорить сама за себе – час шукати особливих людей.
3. Кохання.
А чому б і ні? Це фестиваль, тут усе може трапитися. Чимало романтичних історій тому підтвердження. Вислів «Я знайшла тут своє кохання» набуває магічного характеру, кажуть, що таке – випробуване, надійне, загартоване.
4. Результативної колективної роботи.
Це чудово, коли всі працюють разом, згуртовано, як цілісний організм. Немов «ПРЕС-МУШКЕТЕРИ», один за всіх і всі – заради перемоги!
5. Плідної співпраці з іншими журналістами.
В НУДФСУ для студентів часто проводяться майстер-класи та зустрічі, які, зокрема, і дають нам «корисні контакти». На фестивалі з'їжджається велика кількість уже знайомих нам профі і тих, з ким мріємо познаймитися. І цим можна скористатися, як би прагматично це не звучало.

«Прес-весна на Дніпрових схилах» – фестиваль, на якому можливе все і навіть більше. Організатори настільки відповідально підійшли до своєї роботи, що здивували учасників та гостей, які прийшли трохи раніше … репетицією. Репетицією виносу стільців на сцену. Виявляється, стільці потрібно «обережно нести перед собою, не затуляючи нікого, усміхаючись до зали. А головне – не гриміти ними за кулісами». Це задало жартівлий тон та повеселило всіх присутніх.
Кордони? Ні, не чули
Фестиваль об’єднав людей не тільки з багатьох куточків України (аж 17 областей), але й з різних країн Європи. До травневого Києва завітали делегації з Білорусі, Польщі, Словенії, Чехії, Франції та Нідерландів. Усі намагалися привезти на фестиваль щось цікаве та максимально проявили свої творчі здібності.
Мабуть, перший полковник на фестивалі
Переможців однієї із важливих номінацій – «Медіаробота» нагороджував справжній полковник – проректор нашого Університету державної фіскальної служби України Василь Чмелюк. Журналісти-розслідувачі точно знайшли б, про що з ним, який добре знається на фінансових розслідуваннях, поговорити. Сподіваємося, такі зустрічі ще попереду.
Дегустація чаю, чи Міцна журналістика
Журналісти люблять каву. Та деякі журналісти полюбляють чай. Окремі захоплюються зеленим чаєм. Хорошим зеленим чаєм. Саме такий (із Кореї та Японії) від «Скарбів Сходу» мали можливість продегустувати в Pochayna Event Hall Ігор Дармостук і Наталія Зикун. Навіть придбали деякі з презентаційних зразків.

ВЛАДИСЛАВА ХЛЮСТ. Газета «IrpinTime».

Важко розмовляти з носієм мови, якщо твоя англійська далеко не ідеальна. А ще важче, якщо й для твого респондента «інгліш» – не рідна мова. І не друга іноземна, яку колись вчив у школі. Тут всі методи хороші – і жести, і швидкий перекладач, і польсько-англійсько-українські речення (нічогенький такий мікс!).
Наприкінці такого діалогу питаю у конкурсантки з Польщі: "Can we make a photo with you?". На що у відповідь чую: "Так, я фотограф". Повторюю повільніше. Результат – усмішка і нерозуміння в очах. Та фото ж таки треба! Вказую на телефон і на неї "Photo! Selfi! Make! Please". Сміялися обидві, фото зробили! Адже головна зброя інтерв'юєра на фестивалі – усмішка. Усміхнешся іноземцеві, зловиш від нього відповідь і розумієш – спільну мову знайдено, навіть без мови загалом.