І доки в римах Заповіту
Вогонь поезії не згас.
Той рух до сонця не спинити
Бо зветься сонце те Тарас.
«Він був наділений більше ніж талантом. Йому був даний геній, і його чула й добра душа настроювала його сопілку на високе і святе…». Так писала княжна Варвара Рєпніна про Т. Шевченка, з яким звела її доля влітку 1843 року. Ім’я поета супроводжуватиме її до останніх днів життя. Вона – чи не одна з перших – назвала його генієм.
Які музи надихали Тараса, коли він «пас ягнята за селом»? Гайдамацькі музи, музи степів, Дніпра, сивих туманів, диких бурיּянів і козацького реготу.
За міркуванням Олександра Кониського, «першими батьками, першими няньками ніжними, що годували й пестили в кріпацькому тілі мужицької дитини кебету поетичну, були природа й історія України…вони розбудили його музу». Найпершим учителем у житті Тараса був дід Іван. З його розповідей малий Шевченко пізнавав історію рідного краю, українські звичаї й традиції, українську пісню. Мудрість дідової науки ляже в основу поеми «Гайдамаки», в основу життя самого Шевченка.
З живою мовою українського повсякдення приходила до майбутнього поета і народна пісня. Він любив слухати пісні, сам гарно співав, легко переймав мотив, міг скласти пісню в народному ключі. Пантелеймон Куліш згадував: «Ніхто ще не знав, що він предивний, може, найлучший співака народних пісень на всій Україні обох Дніпрових берегів, і сам я не думав, що почую в його піснях щось ніде не чуте…такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях».
1840 року Шевченко дарує Україні й світові «Кобзаря». «Ся маленька книжечка відразу вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову», – писав про вихід «Кобзаря» І.Франко.
Місце Шевченка у Кирило-Мефодіївському братстві – цікаве явище. Жандарми прекрасно розуміли, що душею того середовища був великий поет, розуміли який він може мати вплив на розвиток української нації. І саме завдяки своєму талантові він і був найбільшим злочинцем.
За два місяці слідства, чекаючи вироку у Петропавловській фортеці, написав 14 поезій, цикл "У казематі". Переживання цієї страшної події вилилися у рядки, які свідчать, що думав Шевченко не про себе, а про Україну.
Свою Україну любіть,
Любіть її… Бо время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї господа моліть.
Життєрадісний дух допомагав Шевченкові долати найтяжче горе і пережити страшні роки, а буйна уява і пам'ять рятувала від зневіри, туги, розпачу.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
По десятилітнім засланні Т.Шевченко вернувся нарешті до Петербурга, зламаний тілом, але не духом... «Навіть в тих страшних роках його муза не затихала»,– писав Іван Франко.
Із срамоти, із німоти
Ти знову мене виводиш, доле,
Скажи, куди тепер іти.
Прогресивні діячі науки, культури і мистецтва оточили українського поета пошаною й увагою. Він відчував, що слава його зростає. Але, на жаль, його не всі розуміли, навіть освічені українці. Т. Шевченко ж бо стояв на багато голів вище своїх сучасників. І це, власне, й було причиною його життєвої трагедії, його самотності. Він прагнув сімейного тепла, затишку, та доля не могла подарувати цьому чистому серцю любов, що розійшлася сном:
Мені ж, мій боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!
Мрії Тараса Шевченка завжди були пов’язані з Україною, надія оселитися там не полишала його.
Я тілько хаточку в тім раї
Благав, і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.
Мрії про одруження, хатину над Дніпром залишилися ілюзіями.
Шевченко мріяв: «Оксана, Оксана, вічна моя рана...», «Поставлю хату і кімнату…»…
Поставили,… народ побудував у Каневі.
Один і з видатних українців, Іван Франко, так образно охарактеризував Тараса Шевченка: «Він був сином мужика, і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури. Доля переслідувала його в житті, скільки, лиш могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри... у зневіру і песимізм. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті - невмирущу славу і все розквітну радість, які в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори».
210 річниця великого сина України збіглася в часі з 10-ти літтям кровопролитної національно-визвольної війни українців. Цілком сучасно звучать Шевченкові слова з поеми «Єретик»:
Запалили у сусіда
Нову добру хату
Злі сусіди;
У час, коли сила зброї та мужність наших воїнів вирішують долю країни сьогодні, підвалинами її відбудови завтра залишатимуться, якісна освіта, українські традиції та культура як чинники національної безпеки та вісь нашої ідентичности.
А сьогодні, ми нащадки великого генія, прочитавши «тую славу від слова до слова», даємо відповідь на питання «Хто ми? Чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті?» і промовляємо «У своїй хаті, своя й правда, і сила, і воля»!
Олена Калита, к. пед н., доцент, доцент кафедри соціальних комунікацій, словесності та культури
