То була восьма година ранку. Ми збирали команду, як могли. Переживши автобус та одну гілку метро, натрапили у вагоні (коли вже перейшли на іншу гілку, звісно) на справжню дівчину. Красуня ніяк не могла зробити собі зачіску, зібравши передні пасма невидимками. Заколола, подивилася в дзеркальце – зняла одну. Намагалася причепити другу – причепила, але зняла попередню. Зрештою цю процедуру вона повторила близько семи разів. Хоча, як на мене, все було добре ще на початку перукарських мук. Потім вона здалася і зняла ті кляті аксесуари. Але через десять хвилин вийшла з вагону все ж із зачіскою! До чого це я? Дівчата якщо ставлять собі ціль (особлива якщо ця ціль – красива зачіска), завжди її досягають. А у нашій команді тільки цілеспрямовані дівчата! Це я так, ні на що не натякаю.
«Ми на Іподромі, а ви де?» – намагалися знайти своїх «мандаринок». «І ми там же!» – запевняли вони. Поки позбиралися, встигли вже сто разів вивчити всі орієнтири й інгредієнти шаурми на тому автовокзалі. Врешті познаходили «блудних дочок» і, як ті першокурсники, які шукають аудиторію, маневрували у пошуках зупинки. Знайшли, але влізли не в той автобус – довелося випихатися назад. Аж коли вгледіли свій транспорт, твердо сказали водію, що нам зупинку «Метрологічну»! І сподіваємося, що зараз на зупиночці вийдемо та й годі. Аж ні – водій нас вирішив порадувати, каже: «Метрологічна – величезна вулиця. На якій декілька зупинок, вам виходити?». З квадратними очима і завдяки небесній чуєчці якось зрозуміли, що час «вилітати» саме зараз. Ввімкнули навігатор. «Дівчата, а хтось вміє ним користуватися?», – пролунав тривожний дзвіночок. «Зараз розберемося!» – невпевнено, але оптимістично пролунало у відповідь. Потопталися на 5 метрах квадратних аби зрозуміти, що поворот у нас під ногами і знайшли таки того червоного прапорця! Ой, ну тобто турбазу. Йдемо по дорозі, а нас оточує паркан. Крок вліво, крок вправо не вийде – тільки вперед! Звучало б це краще, якби позаду прямісінько на нас не почав їхати автобус, а втекти, нагадую, немає куди. Хіба, якщо ви людина-павук, або ваші ноги здатні перестрибнути чималенький парканчик. Наша реакція була моментальною – прислонилися в різні боки до паркану і затамувавши подих, вичекали, поки повз нас проїхав водій. До речі, він так нам посміхався, що я подумала: «А раптом він нас підвезти захоче?». Аж він проїжджає і ми бачимо на задньому склі напис: «Продається!»
Отак, дівчата! Думали, що то – флірт, а то був маркетинг. Зрештою відклеїлися від паркана. І раптом я зрозуміла й навіть вигукнула у голос: «Це прямісінько, як по колії метро ходити – тунель і немає куди дітися». Майже одноголосно із скрученими в трубочку губами мені відповіди питанням: «А навіщо ти ходила по коліях метро?». Незручно вийшло... але залишимо це питання історії, адже вона у нас ого, яка велика!
«Ми на Іподромі, а ви де?» – намагалися знайти своїх «мандаринок». «І ми там же!» – запевняли вони. Поки позбиралися, встигли вже сто разів вивчити всі орієнтири й інгредієнти шаурми на тому автовокзалі. Врешті познаходили «блудних дочок» і, як ті першокурсники, які шукають аудиторію, маневрували у пошуках зупинки. Знайшли, але влізли не в той автобус – довелося випихатися назад. Аж коли вгледіли свій транспорт, твердо сказали водію, що нам зупинку «Метрологічну»! І сподіваємося, що зараз на зупиночці вийдемо та й годі. Аж ні – водій нас вирішив порадувати, каже: «Метрологічна – величезна вулиця. На якій декілька зупинок, вам виходити?». З квадратними очима і завдяки небесній чуєчці якось зрозуміли, що час «вилітати» саме зараз. Ввімкнули навігатор. «Дівчата, а хтось вміє ним користуватися?», – пролунав тривожний дзвіночок. «Зараз розберемося!» – невпевнено, але оптимістично пролунало у відповідь. Потопталися на 5 метрах квадратних аби зрозуміти, що поворот у нас під ногами і знайшли таки того червоного прапорця! Ой, ну тобто турбазу. Йдемо по дорозі, а нас оточує паркан. Крок вліво, крок вправо не вийде – тільки вперед! Звучало б це краще, якби позаду прямісінько на нас не почав їхати автобус, а втекти, нагадую, немає куди. Хіба, якщо ви людина-павук, або ваші ноги здатні перестрибнути чималенький парканчик. Наша реакція була моментальною – прислонилися в різні боки до паркану і затамувавши подих, вичекали, поки повз нас проїхав водій. До речі, він так нам посміхався, що я подумала: «А раптом він нас підвезти захоче?». Аж він проїжджає і ми бачимо на задньому склі напис: «Продається!»
Отак, дівчата! Думали, що то – флірт, а то був маркетинг. Зрештою відклеїлися від паркана. І раптом я зрозуміла й навіть вигукнула у голос: «Це прямісінько, як по колії метро ходити – тунель і немає куди дітися». Майже одноголосно із скрученими в трубочку губами мені відповіди питанням: «А навіщо ти ходила по коліях метро?». Незручно вийшло... але залишимо це питання історії, адже вона у нас ого, яка велика!
Ірина КРИВОРУЧКО
