Прощання! Навіки! О Боже!
ПРОЩАННЯ!
Спустошує мозок сумʼяття бліде…
Чи чуєш Ти, Боже, мольбу і благання?
Як можна забрати життя молоде?
Біль втрати рве душу — змиритись несила!
Невже всім надіям безжальний кінець?
Чом куля ворожа навіки скосила?
Де горю людському й стражданням вінець?
Михайлик, Мішаня його називали
Колеги та друзі, усім був як брат.
Студенти любили, завжди поважали.
Він — честь наша, совість, сміливець-солдат.
Він щиро любив коледжанську родину,
Здавалось, весь світ пригорнути хотів.
У горі залишив батьків і дружину,
Порадника й друга не стало в братів.
Привітний, усміхнений, щирий, пригожий.
Завжди вигравала веселка в очах…
Порядний і добрий — на Ангела схожий.
Ми з ним поговорим тепер тільки в снах.
Він житиме вічно в серцях наших юних,
У памʼяті друзів, знайомих, колег…
Вічна памʼять нашому викладачу, українцю-патріоту, воїну-захиснику Мацелику Михайлу Михайловичу!
Автор вірша —
студент Факультетету фінансів та цифрових технологій
Олександр Тихий
